7. Красномовство Стародавньої Греції.

7. Красномовство Стародавньої Греції.
У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз ? прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам’яті Мнемосіни.
Уже вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для цього вони рекомендували використовувати два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика).
На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.
На інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції впливали такі передумови:
• змагальність ораторів;
• те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії (про це свідчить текст „Іліади” Гомера, де подано виступи царів перед воїнами). Для поширення риторики мало значення й те, що в VII?V ст. до н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти;
3) демократичний устрій Давньої Греції.
Красномовство стало в Давній Греції невід’ємною ознакою політика, судді, державця.
Першим з великих ораторів Афін був Перікл . Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж сорока років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті.
Наступним грецьким оратором був Клеон . Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон за походженням ? чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог на дешевому популізмі, служив натовпу.
Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення, що красномовству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора.
Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій .
Корак задумав за допомогою слова схилити демос до добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову.
Його учень Лісій (бл. 459?380 рр. до н. е.) продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник, в якому були поради щодо побудови промови.
Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Як прихильник афінської демократії Лісій писав пристрасні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини.
У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384?322 рр. до н. е.) став вершинною постаттю ? її символом (більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала). У виступах перед великою публікою він зазнав невдач. Погана дикція, нервовий тік плечей, часте дихання не подобалися слухачам. Тоді Демосфен облаштував у підземеллі кімнату для занять і щоденно вчився там акторській грі, вдосконалював дикцію, змінював голос. Усе життя підпорядковував меті стати прекрасним оратором. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови, виступи інших ораторів. Запам’ятавши чужу гарну промову, намагався розкласти в ній усі ходи міркувань, доказів і спростувань.
Демосфен почав фізично загартовуватися, тренувати дихання і голос: піднімався в гори, читаючи вірші, набравши в рот камінців, перекрикував шум моря, відпрацьовував жести й міміку. Щоб позбавитися нервового посмикування лівого плеча, підвішував над ним меч. І, нарешті, таки зробив з себе прекрасного оратора. Такі тренування привчили Демосфена завжди готуватися до промови. Він не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували. Демосфен же доводив, що істинний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олігархії покладаються на силу рук, а не слів. Скромному і працьовитому Демосфену було соромно, якщо на світанку хтось ставав до роботи раніше за нього.
До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, доповнив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою ? жвавість і третьою ? жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань.
Членування періодів, довгі склади і ритми, евфонія кінцівок колонів робили вимову Демосфена плавною, приємною. У промовах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторювалися, створюючи риторичну фігуру анафори.
Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості.
Сократ (469?399 рр. до н. е.) залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику.
Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки.
Основною ознакою еристики Сократа була іронія, прихований глум, прикидання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбесідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною системою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати.
Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього.
Сократ запам’ятався нащадкам великим скептиком. Будучи наймудрішою людиною свого часу, він не побоявся сказати: „Я знаю, що нічого не знаю”.
Учень Сократа Платон (427?347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв’язки тощо).
Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників.
Платон зазначав, що риторика ? найбільше для людей добро, риторика ? джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою.
Риторична діяльність Арістотеля (384?322 рр. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: „Риторика” (або „Про мистецтво риторики”, що складається з трьох книг) і „Поетика”. Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:
• предмет риторики;
• позу оратора;
• очікування емоції;
• стиль промови.
У першій книзі „Риторики” розглядається предмет риторичної науки у системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.
Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові ? звинуватити або виправдати, епідейктичні ? хвалять або гудять.
Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності. „Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого”.
Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи.
Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах.