вівторок, 30 березня 2010 р.

1. Поняття риторики. Риторика як наука.

1. Поняття риторики. Риторика як наука.
У наш час зростає зацікавлення риторикою. Як наукова дисципліна вона має давньовікову історію як світову, так і українська.
Риторика як наука постала на основі таких дисциплін як філософія, психологія, логіка, лінгвістика, етика, сценічна майстерність, стилістика. Вона має 2500-літню історію розвитку.
Здавна риторика вживається в суді, у політиці, у різних офіційних сферах. Без риторики не можуть обійтися в тій чи іншій мірі ні бізнесмен, ні політик, ні юрист, ні проповідник, ні державний діяч.
Успіх справи залежить від умінь оратора вибудувати і виголосити свою промову. Отже, кожен промовець повинен мати риторичну підготовку.
Особливо це стосується працівників судочинства. Успішний виступ у суді – складний і відповідальний момент їх участі (прокурора, захисника та ін.) не можливий без достатніх знань, без оволодіння прийомами риторського мистецтва.
Кожен юрист повинен навчитися володіти словом, прийомами підготовки промови, умілим використанням і вправним аналізом доказів і обставин кримінальної справи.
Мистецтво красномовства – особливий вид творчої діяльності, якому треба наполегливо навчатися. Цю дисципліну доцільно було б вивчати розширено, декілька семестрів.
Після вивчення курсу “Риторика” студенти повинні набути певний об’єм знань у сфері риторики, мати системні знання про основні жанри ораторського мистецтва, розуміти особливості судової риторики, знати різновиди судових промов і вміти їх складати, орієнтуватися у розвиткові нових форм і засобів розвитку ораторського мистецтва в сучасних засобах масової комунікації.
Студенти мають знати:
– основи риторики;
– історію і джерела риторики, складові професійної майстерності керівника;
– закони логічної будови тексту виступу та методики його виголошення;
– витоки європейської риторики, типи красномовства, проблеми культури оратора.
Студенти повинні вміти:
– грамотно будувати свій виступ;
– володіти риторичною термінологією та навичками проголошування промов різних видів;
– аналізувати тексти різних типів промов;
– членувати їх і точно визначати тему;
– виголошувати промови згідно з нормами сучасної української літературної мови;
– постійно удосконалювати своє усне і писемне мовлення; критично оцінювати і правильно сприймати матеріал промов, в т.ч. і судових;
– орієнтуватися у проблематиці ораторського красномовства, основних його жанрах.
Риторика – це наука текстотворча, в її центрі – закони мислення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного.
Предмет риторики формувався у кількох вимірах: у вертикальному й горизонтальному.
У вертикальному вимірі – це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму до виголошення тексту промови.
У горизонтальному – це риторика трьох основних родів промов – судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних)та кількох їхніх жанрових видів. Добре про завдання риторики як науки сказав М. Кошанський: « Мета загальної риторики полягає в тому, щоб, розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити всі здатності розуму, щоб, показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові й Моральному почуттю відповідне спрямування, - щоб навчити виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів любов до всього благородного, великого і прекрасного».
Риторику розглядають як науку про красномовство.
Риторика – це науку про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Спонсор блогу: http://www.wheretobuystampsonline.com/

2. Мета, завдання навчального курсу риторики.

2. Мета, завдання навчального курсу риторики.
Метою риторики є навчитися раціональної мовленнєвої поведінки в різних ситуаціях.
Завданням є:
- ознайомлення з основними поняттями риторики,
- розглянути найважливіші відомості з історії укр. та світової історії,
- розглянути основні напрямки сучасної теорії і практики ділової комунікації,
- розгляд професійно значущих форми ділового спілкування,
- сформулювати мовленнєві вміння , відбирати і опрацьовувати ділову інформацію з врахуванням риторики,
- навчитися обгрунтовувати висунуті положення, вміння публічно виступати, відстоювати свою точку зору, переконливо впливати на слухачів та аудиторію,
- підвищити мовну культуру та мовленнєву компетентність .

3. Зв'язок риторики з іншими науками.

3. Зв'язок риторики з іншими науками.
Риторика є комплексною наукою яка моє зв'язок з рядом наук:
- етика. Спільний обєкт дослідженя. Для риторики найбільший інтерес полягає у вивченні мовленнєвої поведінки і для зясуваннь моралі що впливає на діяльність.
- філософія . Закони діяльності.
- логіка. Закони мислення. Для риторики спільне вербальне мислення. Для риторики важлива аргументація.
- психологія. Життєво-емоційна діяльність, що впливає на вербальне мислення.
- лінгвістика. Синтаксис, культура мовлення, прагматика, лінгвістика тексту. Спільний обєкт- мовленнєва діяльність. Та предмет- текст. Риторика розглядає текст як процес і як продукт. Особливо текст публічного мовлення.
- сценічна майстерність.

4. Своєрідність риторичної науки.

4. Своєрідність риторичної науки.
Риториці своєрідний певний універсалізм. Вна становить певну модель яку можна наповнити будь-яким словесним змістом. Риторика розвиває в мор. Цілу систему особистих рис: культуру мислення, мовлення, спілкування, поведінки.
Риторика необхідна в будь-якій діяльності. Вона є системою і має прикладний характер.

Своєрідність риторичної науки нам вбачається у такому:

1. Риторика — комплексна наука, тобто її місце — на стику, пересіченні, причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.

5. Основні етапи історії розвитку риторики.

5. Основні етапи історії розвитку риторики.
(класична риторика – У ст.. до н.е. – середина ХХ ст., засновник Горгій,
та неориторика – середина ХХ ст. - по наш час, засновник Х. Перельман).

6. Риторика Давнього Сходу.

6. Риторика Давнього Сходу.
У інших регіонах світу розвиток риторики йшов іншими шляхами. Монархічний лад, характерний для Китаю, і відсутність полісної демократії створили інші порівняно з Грецією умови риторики і направляли розвиток мови по інших шляхах.
Монархові були потрібні рада і радники, які б пропонували і критикували рішення. Кожен монарх складав собі думу з міністрів і радників, які сперечалися між собою з приводу проблем, запропонованих монархом, і обгрунтовували ті або інші рішення. Міністри і особливо радники належали до ученого сословію, яке розвивалося в цих умовах.
Така структура державного устрою здавалася виразною і вічною. Основи цієї структури – особа монарха, його здатність приймати і проводити рішення.
Критерієм прозорливості рішень могли бути тільки прецеденти. Тому китайська культура хронологична і топонімічна. Про всяку подію сказано, коли і де воно сталося. Ведеться подвійний відлік часу по роках існування держави від підстави до сьогоднішнього дня і по шістдесятирічних циклах, які, по-відимому, пов'язані з терміном зміни поколінь і терміном ізмененія стилів. У =Тридцатиканонье= (Шисань цзін) є наступні необхідні для цього розділи: прогностика, пісні народу, історія (як історія прінятія державних рішень), державні рітуали і їх частки, етика і словник - тезаурус, карті-, що даєну миру.
Пісні (шиузін) потрібні для того, щоб знати, що достовірно народ хоче і на що сподівається; історія дає прецеденти обговорення і ухвалення державних решеній, етика - зміст освіти і виховання общества; словник служить для нормування мови і систематізациі знань.
Оскільки ухвалення рішень відбувається у вузькому арістократічеськом кругу, вимога до мов – граничний лаконізм, розумова і емоційна напруженість стримана пристрасть і відповідальність за кожне слово.Така мова вимагала високої розумовою подготовки і відчуття можливих змін. Звідси прогностика займає перше місце. Хто прозорливий в своїх прогнозах, той краще вгадує розвиток стилю.
Китайський ритор-філософ говорив, що риторика в таякий мовній ситуації неотделіма від філософії і составляєт з нею одне ціле. Розвиток стилю мови требовало зусиль в поезії. Ритор прагнув оволодіти знаннями по медицині, математиці, астрономії, історії, етиці.Стиль, його компоненти, історична унікальність і здібність до загального обхвату інформації - ядро філософствованія і мовної практики в Китаї.
Мовна культура в Древній Індії
На відміну від Китаю і Греції, де становий лад существовал, але був виражений формально в тому, що челостоліття своїм народженням обов'язково прив'язаний до опреділеному стану, в Індії становий лад у вигляді
ділення на касти і приладдя людини до касти даною йому від народження, формував інші умови для мовної практики.
Існували три основні стани: духовне (браміни), військове (кшатрии) і решта людей, зайнятих фізичною працею (шиздры). Стани не винні смешиваться в розмовах, одязі, їді і в брачных стосунках. Це робить будь-які прояви практичесанням мови не загальними.
Зосередження розумової і мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургійною і учбовою мови перед всіма іншими видами мови. Усна і письменная мовна культура придбала як би позачасовий характер. На відміну від китайської мовної культури, де кожен мовний вчинок фіксується в місці і времені, в індійській культурі існує образ вневременного і внепространственного інформаційного буття. Індологія пов'язує це з розвитком усної мовної практики в учбовій і літургійній мові. Проте і ведические тексти, і філософські тексти, і тексти поэтические мають авторство і зразкове датування. Цей тип мовної культури виявляється направленим на воспитание особи.
Розвиток філософських учень, продовжуючих индуизм і що походять з індуїзму, але що виходять з нього таких як джайнізм і буддизм, породив вчені спори і отже, діалектику. Діалектика як пошук істини привела до розвитку логічних доказів. Були развиті силлогистика і правило наведення прикладів як інструмент доказів. Це рішуче відрізняє индийский стиль філософствування від китайського, де були розвинені формалізм прогностики.
Необхідність популяризувати філософські учения створила необхідність в літературному этосе (?Махабхарата?, ?Рамайяна?).На основі этоса, в наслідування йому і паралельно з ним розвиваються танець, музика і образотворчі искусства. Поезія і мистецтво стають в цих умовах средством образного розвитку філософських ідей за пределамі вченого стану. Публічна мова в Індії - це і літургія і театр. Ці найважливіші засоби виховання всього народу основыва-
ются на філософії і її школах. Вчена і педагогічна мова нагадує по своїй структурі побутову мову, але з вченим змістом. Езотерична мова школи і літургіки направлена на
виховання здібностей людини
---------------------
итай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні ...

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".

* * *

Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення:

"У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у державі — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє ...

Древние цивилизации / Под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина. — М., 1989. — С. 147.

56

57


П'ять [видів покарань] — татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] каралося 500 злочинів, — ось що називається "Зводом середніх [покарань], що вживалися для покарання областей, що не живуть мирно. Усіх [засуджених на] смерть страчували на ринковій площі..." (Законодавство Чжоу)1.

Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар By скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам"2.

Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)..."3.

У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі пе-редань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей4.

Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до дво-

1 Хрестоматия по истории Древнего Востока. — М., 1980. — С. 186.

2 Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — С. 139.

3 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 9. — С. 143.

4 Див.: Никитина В. Б., Паевская Е. В., Позднеева Л. Д., РедерД. Г. Литература Древнего Востока. — М., 1962. — С. 350—351.

ру". Але й володар брав на себе певні зобов'язання: "Я розширю твої землі, аби ти був опорою дому Чжоу"1.

Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чгі Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігат
и існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — неважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг"2.

Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

ВаргаД. Зазнач, праця. — С. 140. 2 Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 225.

58

59


Ці особливості притаманні й літературі, що втілює в слові другий великий духовний орієнтир Давнього Китаю — даосизм. Цю течію започаткував Лао-цзи, який висунув учення про дао, яке характеризує так:

"[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко безмірно, обіймає небо й землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне поступово очищується"1.

Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.

Існує думка, що конфуціанським пам'яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а даосистським — поетично-піднесені2.

Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в поетичному образі, а даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно перепліталися, що ілюструє, наприклад, пасаж Лао-цзи:

"Нехай країна буде малесенькою, а народ нечисленним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будують кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будують панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; нехай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай

1 Литература Древнего Востока: Тексты. — М., 1984. — С. 257.

2 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 9. — С. 182—183.

60

доживуть люди до старості, до смерті, ніколи не побувавши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави)1.

На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретичного узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адаптувався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спартанський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту.

Ключові слова:

ме, маат, жень, дао, царські написи, етикетні формули,

теургія, психагогія, панегіризм.

Практичне заняття З Риторика Давнього Сходу

1. Що Ви можете сказати про питому вагу риторичного начала в літературах Давнього Сходу?

2. В яких сферах життя Давнього Сходу використовували риторику?

3. Які жанри характерні для риторики Давнього Сходу? Що розвивалося активніше в країнах Давнього Сходу — теорія риторики чи риторична практика?

4. Як юридичні норми давньосхідного суспільства позначилися на особливостях юридичної риторики?

5. Які чинники зумовили становлення в державах Давнього Сходу політичної риторики?

6. Чому релігійна література Давнього Сходу містить у собі виразний риторичний струмінь?

7. Що відомо про розвиток у давньосхідному суспільстві шкільного (академічного) красномовства?

8. У чому полягають особливості побутового красномовства в давньосхідних державах?

9. Яким був вплив риторичної практики Давнього Сходу на становлення риторики в Європі?

1 ВаргаД. Зазн. праця. — С. 141—142.

61

Література Основна

1. Литература Древнего Востока. — М., 1962.

2. На ріках Вавілонських: З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — К., 1991.

3. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. — С. 42—49.

Додаткова

1. Алиханова Ю. М. Лхваньялока Анандавардханы и его учение о поэзии //Анандавардхана. Дхваньялока ("Свет Дхвани"). — М., 1974. — С. 13—61.

2. Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности. — Будапешт, 1985. — 166 с.

3. Гринцер П. А. Основные категории классической индийской поэтики. — М., 1987.

4. Сагач Г. М. Золотослів. — К., 1993. — С. 11.

* * *

Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започаткувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли високого рівня суспільно-політична риторика, судове й академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н. е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі (так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності "володарем світу", греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.

7. Красномовство Стародавньої Греції.

7. Красномовство Стародавньої Греції.
У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз ? прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам’яті Мнемосіни.
Уже вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для цього вони рекомендували використовувати два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика).
На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.
На інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції впливали такі передумови:
• змагальність ораторів;
• те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії (про це свідчить текст „Іліади” Гомера, де подано виступи царів перед воїнами). Для поширення риторики мало значення й те, що в VII?V ст. до н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти;
3) демократичний устрій Давньої Греції.
Красномовство стало в Давній Греції невід’ємною ознакою політика, судді, державця.
Першим з великих ораторів Афін був Перікл . Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж сорока років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті.
Наступним грецьким оратором був Клеон . Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон за походженням ? чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог на дешевому популізмі, служив натовпу.
Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення, що красномовству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора.
Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій .
Корак задумав за допомогою слова схилити демос до добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову.
Його учень Лісій (бл. 459?380 рр. до н. е.) продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник, в якому були поради щодо побудови промови.
Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Як прихильник афінської демократії Лісій писав пристрасні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини.
У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384?322 рр. до н. е.) став вершинною постаттю ? її символом (більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала). У виступах перед великою публікою він зазнав невдач. Погана дикція, нервовий тік плечей, часте дихання не подобалися слухачам. Тоді Демосфен облаштував у підземеллі кімнату для занять і щоденно вчився там акторській грі, вдосконалював дикцію, змінював голос. Усе життя підпорядковував меті стати прекрасним оратором. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови, виступи інших ораторів. Запам’ятавши чужу гарну промову, намагався розкласти в ній усі ходи міркувань, доказів і спростувань.
Демосфен почав фізично загартовуватися, тренувати дихання і голос: піднімався в гори, читаючи вірші, набравши в рот камінців, перекрикував шум моря, відпрацьовував жести й міміку. Щоб позбавитися нервового посмикування лівого плеча, підвішував над ним меч. І, нарешті, таки зробив з себе прекрасного оратора. Такі тренування привчили Демосфена завжди готуватися до промови. Він не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували. Демосфен же доводив, що істинний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олігархії покладаються на силу рук, а не слів. Скромному і працьовитому Демосфену було соромно, якщо на світанку хтось ставав до роботи раніше за нього.
До Демосфена грецька риторика вже мала чимало технічних напрацювань. Демосфен, скориставшись частиною з них, доповнив арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою ? жвавість і третьою ? жвавість. Політичні промови, філіппіки Демосфена сповнені іронії, пародіювання, етичних антитез, риторичних запитань.
Членування періодів, довгі склади і ритми, евфонія кінцівок колонів робили вимову Демосфена плавною, приємною. У промовах Демосфена слово вирізнялося логічним наголосом, ключові слова ставилися на початку або в кінці періоду, вони повторювалися, створюючи риторичну фігуру анафори.
Улюбленими тропами Демосфена були метафора і гіпербола. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості.
Сократ (469?399 рр. до н. е.) залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику.
Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки.
Основною ознакою еристики Сократа була іронія, прихований глум, прикидання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбесідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною системою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати.
Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього.
Сократ запам’ятався нащадкам великим скептиком. Будучи наймудрішою людиною свого часу, він не побоявся сказати: „Я знаю, що нічого не знаю”.
Учень Сократа Платон (427?347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв’язки тощо).
Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників.
Платон зазначав, що риторика ? найбільше для людей добро, риторика ? джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою.
Риторична діяльність Арістотеля (384?322 рр. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: „Риторика” (або „Про мистецтво риторики”, що складається з трьох книг) і „Поетика”. Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:
• предмет риторики;
• позу оратора;
• очікування емоції;
• стиль промови.
У першій книзі „Риторики” розглядається предмет риторичної науки у системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.
Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові ? звинуватити або виправдати, епідейктичні ? хвалять або гудять.
Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності. „Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого”.
Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи.
Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах.

8. Ораторське мистецтво Стародавнього Риму.

8. Ораторське мистецтво Стародавнього Риму.
Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади ? консулів і сенаторів. У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки ? богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх . Його промови є зразком римського патетичного стилю.
Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак:
• інвективність;
• афористичність;
• нагромадження дієслів, метафори, антитези;
• сумлінно дібрані і згруповані факти.
Визначним риториком Стародавнього Риму був Цицерон (106?43 рр. до н. е.). Цицерон створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку і екстаз.
Цицерон любив етичні антитези: „Адже на нашій стороні бореться почуття честі, на тій нахабство; тут сором’язливість, там розбещеність; тут вірність, там обман; тут доблесть, там злочин; тут чесне ім’я, там ганьба; тут стриманість, там розбещеність.
У праці „Про оратора” Цицерон створив риторичний ідеал оратора.
Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мовним матеріалом висвітлено в трактаті „Оратор”.
Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100?44 рр. до н. е.) ? засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення.
Найвідомішим твором Цезаря є „Записки про галльську війну”.
Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне.
Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.
Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці „Ораторська освіта” (100 р. н. е.).
Квінтіліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста.
Він написав 12 риторичних книг під загальною назвою „Institutio oratoria”.

9. Риторика Біблії.

ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів
церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію,
видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та
інші.

Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної
співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію
проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні
рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки
духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі
всіх видів мистецтва — архітектури, живопису (іконопису), музики
(хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим
ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне)
красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді,
духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської
поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через
вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність
тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, священика, який
повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках,
стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а
відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо.
Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для
вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовної
культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові
грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не
лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довір'я
до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями.
На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи
гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ
забарвлює сповідальними рисами.

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від
повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опонентом,
розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми
відзначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи
став протиріччям демократизованого суспільного життя, яке будується на
діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Вчені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргу
ментації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищенні
мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто
нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто
добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому
громадську думку, хто завойовує її повагу, довір'я, співчуття чесним,
продуманим викладом своєї позиції, яка повинна бути спрямована на
інтереси суспільства суверенної держави.

10. Середньовічне європейське красномовство.

10. Середньовічне європейське красномовство.
Середньовіччя можна вважати другим основним періодом всесвітньої історії красномовства, що відображає рух суспільної думки в її протиріччях. Традиції античної риторики значною мірою були забуті або втрачені.
Серед скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі. Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва. Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон. Але навряд чи зображення Каліопи свідчить про спадкоємність між античною і середньовічною риторикою. Це скоріше пам'ятник на могилі античного ораторського мистецтва, похованого феодалізмом і християнством.
Офіційна ідеологія феодалізму, змикаючись із теологічною концепцією християнської церкви, проголосила непорушність існуючого порядку, божественну обумовленість феодальної нерівності. Традиції Демосфена, Аристотеля, Цицерона і Квінтіліана, що бачили в ораторському мистецтві засіб переконання і політичної боротьби, виявляються несумісними з християнськими догмами смиренності і беззаперечної віри. Насправді, перші християнські проповідники, займаючись поширенням релігії серед греків і римлян, що розумілися на ораторському мистецтві, були змушені користуватися тими ж прийомами, що і язичницькі оратори в епоху розквіту античного красномовства. Відомий проповідник Григорій Богослов думав, що «словесне мистецтво, саме по собі, незалежно від висловлюваних ним ідей язичества, зовсім не суперечить духу і змісту християнства, і тому може служити прекрасним засобом для проведення у свідомість і переконання людей християнських ідей».
Однак у класичного ораторського мистецтва християнське духівництво запозичило лише зовнішнє і поверхневе, вбивши в ньому все живе й увічнивши мертве. Проповіді «батьків християнської церкви» Тертуліана, Іоанн Златоуста, блаженного Августина й інших лягли в основу гомилетики - теорії церковного проповідництва. »Мабуть, ніколи ще,- писав академік Г.П.Францов,- древня ідея обумовленості соціального стана божественною долею не була виражена з настільки відразливою повнотою, як у писаннях «батьків церкви».
Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. Через бідність утримання в церковній проповіді на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами. Головним принципом церковного проповідництва стає не переконання, а вселяння.
Звертаючись до духовної культури древніх народів Європи, відзначимо, що перш за все прийняття християнства в більшості збігалось з виникненням власної писемності, відкриттям шкіл рідною мовою і просвітницькою діяльністю. Проповідник і просвітитель поєднувались в одній особі. Така людина була найтиповішим ритором у середньовіччі.
Знання риторики у Вірменії та Грузії вважалось ознакою освіченості й високої культури. У деяких „житіях” розповідається, що у Вірменії із талановитої молоді відбирались кращі юнаки і посилались в інші країни вивчати філософію і риторику. Історик XV ст. Тома Мецопеці прославився як людина, що вивчила філософію і всі науки, осягнувши весь смисл риторичної премудрості.
На грунті церковної проповіді зросли визначні богословські оратори. Найвизначнішою фігурою серед них був Іоан Златоуст . Серед західноєвропейських країн значним явищем у проповідництві слова Божого був Фома Аквінський , який посилив догматизацію риторики, словесну аргументацію, суперечки заради суперечки вдосконалив, довів до високого рівня майстерності.

11. Візантійська теорія риторики.

11. Візантійська теорія риторики.
Особливу роль у поширенні християнської доктрини зіграла риторика. Афінська школа риторики була філософською. Візантійські релігійні проповідники на перших етапах заперечували її значення, вважаючи язичеством. Однак незабаром християнські проповідники стали випробувати необхідність у риторичних знаннях. Причина крилася в необхідності вести полеміку між прихильниками християнства і язичества, із представниками різних плинів у християнстві. Відмінність колишньої язичеської риторики від ранньосередньовікової у тому, що язичники зверталися до освічених громадян міст, христаянські проповідники - до сільських жителів, бідноти, низів. Християнська риторика розвивалася в трьох напрямках:
тлумачення текстів священного писання (екзегетичне тлумачення);
повчання, наставляння для віруючих;
складання богословських проповідей.
Усе це розвивалося в зв'язку з нестатками церковної служби, літургії. У богословських школах в Олександрії, Антіохії й інших містах складалася система богословських дисциплін, включаючи полемічну апологетику, догматичне богослов'я, екзегезу. У IV ст. прославленими християнськими риторами були Василь Великий - єпископ Кесарій Кападокійський, один з батьків церкви, що розробив варіант літургії, автор "Шестиднева", у якому виклав основи християнської космології. Іоанн Златоуст - константинопольський патріарх, прихильник аскетизму, автор безлічі богословських праць, проповідей і псалмів; Григорій Нісський - церковний письменник, що брав участь у розробці "Символу віри", вплинув на розробку християнської догматики і символічної екзегетики. Крім богословської риторики, у Візантії існувала цивільна риторика, що активно використовувала досягнення грецьких риторів, міфологію. Згодом вона переродилася в поезію і була витиснута гімнами, похвальними словами, панегіриками.
Школу у Візантії успадковано було від греків. Школа виявилася найбільше стабільним елементом із всіх установ, зберігши сформовані традиції. Зошити учнів-християн з Єгипту IV в. збігаються з зошитами ранніх століть. В основі освіти 7 предметів (орфографія, граматика, риторика, філософія, математика, юриспруденція). У ранній період школа мала світський характер, вважалася корисної імператору і народу. Тому, хто отримав освіту, відкривався доступ до службової кар'єри. Поступово ряд предметів зі списку був витиснутий богословськими науками. У 529 р. у правління Юстиніан були заборонені грецькі навчальні заклади, закрита академія Платона, лікей Арістотеля, підручники, лексикони зі згадуванням грецьких міфів і богів, частина юристів, медиків, риторів була арештована, частина страчена. Потім стали спалювати книги не богословського змісту. У противагу античної освіченості стали відкривати богословські академії, у яких вивчалися такі предмети, як екзегез, гомілетика, літургія, полемічна апологетика, догматичне богослов'я, читали і тлумачили Священне писання.
Література Візантії довго зберігала міфологічні сюжети, образи й імена богів греко-римського пантеону, що вплітаються в канву християнських сюжетів. Рання література, крім апокрифів, уключала грубі фольклорні вимисли про Христа-отрока як могутньому, грізному, що володів дивовижної силоміць герої. Популярними були народні сказання і книги про Олександра Македонському. Створювалася житійна література. "Житіє преподобного батька нашого Антонія" - перша біографія знаменитого єгипетського аскета, засновника чернецтва. Її автор - Панас Олександрійський керувався ідеєю показати зразки для наслідування. У IV ст. з'являються "Сповідь" і "Про град божому" Августина, прозваного Блаженним. Житія святих буяють чудесами, праведністю життя, мученицькою смертю за переконання і таємне прийняття християнства - такі сюжети книг у першій половині історії Візантійської культури. Вони змінюються описами переслідувань ченців іконоборцями. В міру посилення релігійного змісту література до XII в. стає усе більш розумової, створюється літературний канон, художник живе у вигаданому світі. Пригодницький жанр ("Ісміній і Ісмина") наповнений любовними історіями, продажами в рабство, зустрічами з піратами, підступними володарями заморських країн, благополучними з'єднаннями люблячих, що зберегли у всіх перипетіях вірність, любов і безвинність. У народі користалися любов'ю байки і військові пісні.
В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

12. Неориторика.

12. Неориторика.
Неоріторіка є прямим продовженням риторики класичній, не дивлячись на істотні відмінності і в змісті, і в методах. Схожість класичною і новою риторик в їх цілях: по Арістотелю, мета ораторської майстерності (і його теорії – риторичного учення) – якнайкраще, найбільш ефективна дія, переконання слухачів в правоті оратора. В наші дні мета неориторики визначається як пошук якнайкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування, дії, переконання.
В неориторике, як і в традиційній, виділяються наступні етапи: 1) підготовка – робота над темою виступу, збір матеріалу, якнайглибше оволодіння темою; 2) розташування матеріалу – побудова плану мовного твору; 3) ретельне мовне оформлення тексту.
Сохранены і отримали новий розвиток і такі установки, як націленість стилю мови на рівень аудиторії, пошук контакту з нею, вивчення інтересів слухачів, майстерність виразної усної мови, уміння вносити корективи до підготовленого тексту «на ходу», аналіз власної мови і самооцінка.
Неориторика виявляє цікавість до теорії і досвіду, накопиченого радіо, телебаченням, пресою, рекламою, до вивчення процесу оволодіння мовою і мовою дітьми і дорослими; до побудови теорії діалогу і полілогу, до варіантів зворотного зв'язку в спілкуванні. Досліджуються індивідуальні особливості розуміння текстів, які допускають багатозначне тлумачення (герменевтика). Вивчаються функционально-смыловые типи мови, особливості їх побудови, їх стилістики – від розмовно-побутового стилю до строгої і лаконічної мови наукових монографій і дипломатичних документів.
Огромную роль в неориторике грає нова галузь мовознавства – лінгвістика тексту, його синтаксис (вивчає побудову тексту, його компонентів, логічні, лексичні, граматичні зв'язки усередині цих компонентів). Ета нова теорія використовується для аналізу і оцінки готового тексту, для складання і вдосконалення (редагування) нового тексту на різних етапах його підготовки.
Неориторика займається пошуком практичного застосування названих вище нових наукових напрямів в ораторській діяльності, в найрізноманітніших варіантах мовного спілкування, усного і письмового. Істотно розширюється практичне використання неориторики: вона шукає застосування і в діловому і побутовому спілкуванні, і в професійній і особистій діяльності, і навіть в спілкуванні з самим собою, тобто у внутрішній мові.

13. Давньоукраїнське ораторське мистецтво.

13. Давньоукраїнське ораторське мистецтво.
У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол („амартол” ? грішник) уклав „Хроніку” на основі грецької міфології. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.
Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит Іларіон , який свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає „Словом про закон й благодать”. У цьому творі виявився високий духовний талант Іларіона, володіння складними фігурами візантійської риторики, пишномовство та оригінальна архітектоніка проповіді: вступ, звертання, пояснення (іудейська віра ? закон, а християнська ? благодать), воздання хвали Володимиру за хрещення Русі, Ярославу Мудрому ? за розквіт рідної землі.
До проповідників та письменників давньоукраїнської доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053?1125 рр.) Його „Повчання”, звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі.
Красномовство слов’ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки.
У 1620 році створюється перша руська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у 36 списках, її вивчали понад 70 років. Це був переклад латинськомовної „Риторики” німецького вченого Філіпа Механхтона у короткій переробці його учня Луки Лоссія.
На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні. З цього часу до нас дійшли численні підручники з поетики й риторики, розроблені переважно професорами Києво-Могилянської академії. Тривалий час він був єдиним вогнищем просвіти й культури для України, Білорусії, Росії. Вона мала статус європейського навчального закладу, і слава про її випускників сягала світового масштабу.
До XVI ст. ніяких відомостей про ораторське слово і мистецтво у наших дослідників не знаходимо.
В історії вітчизняного ораторського красномовства важливе місце займають проповіді та проповідницька література, які існували в церкві з початку християнства (кінець X ст.). Проповіді в Українській церкві були пов’язані з закріпленням нової віри з Візантії.
До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130?1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову.
Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив думки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: „Існує два види полемічного стилю: етичний (зачіпає мораль), патетичний (збуджує пристрасті)”.
Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.
Відродження церковного проповідування почалося у другій половині XVI ст. у зв’язку з реформаційними процесами, які із Західної Європи проникали в Україну.
Православні проповіді XVII ст. традиційно пояснювали євангельські тексти та свята, моралізували, навчали християнських чеснот та вихваляли церковних добродіїв, застосовуючи для цього залежно від освіченості, чесності і темпераменту проповідника штучну церковнослов’янську мову або вдаючись до використання живої народної мови, моралі, звичаєвості.
Із середини XVII ст. проповідництво набуває особливого розвитку завдяки зміцненню панівного становища православної церкви на Гетьманщині та розвитку духовного шкільництва в Києві. Братства, монастирі і кафедри мали у своєму штаті красномовних проповідників.
Українське ораторське красномовство цього періоду вже не обмежувалося церковними проповідями-казаннями. Воно настільки було популярним, що ним суціль займалися у звичайних братських школах, не кажучи вже про те, що вести полеміку, змагатися, сперечатися, просторікувати було властиво мало не кожному йому українцеві. Навіть на весіллі златоусти були найпочеснішими і найбажанішими гостями, тому що вони вміли гарним словом підтримати настрій на торжестві.
Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері ? України, що для нього є вірність товариству тощо.
Зразком ораторського мистецтва стало переяславське слово Богдана Хмельницького (1654).
До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України.
Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.
Інокентій Гізель ? архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства „Мир з Богом чоловіку” (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) ? це гріх.
Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

14. Риторика в Києво-Могилянській академії.

14. Риторика в Києво-Могилянській академії.
Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у скарбницю слов’янської риторичної спадщини. Вивчення й осмислення досягнень риторичної науки у стінах цього закладу створюють духовно-інтелектуальні підвалини відродження риторичних традицій України на сучасному етапі.
Ім’я академії прославили видатні ритори–гуманісти Ф.Прокопович, Г.Сковорода, І.Галятовський та інші.
Український просвітитель, учитель-ритор, поет-красномовець Г.Сковорода мріяв про духовну розкуту особистість, подарувавши нащадкам безсмертну спадщину, в якій осмислено також і роль у суспільному житті громадянина-оратора, патріота.
У розвитку російської риторики відкривається новий етап іменем М.В.Ломоносова, який став теоретиком красномовства як автор „Краткого руководства к красноречию” (1747 р.).
Зазначимо, що теоретичні положення латинськомовних українських і російських риторик XVII – XVIII ст. не втратили свого значення і сьогодні, в період відродження вітчизняної риторичної спадщини. Творчо переосмислюючи риторичні традиції інших народів, українські теоретики красномовства пристосовували свої підручники для потреб шкільної освіти, насичували їх тлумаченням величезної кількості понять, супроводжували прикладами з творів видатних ораторів. У цих риториках утверджувалось цілісне стилістичне вчення, розроблялась теорія аргументації, вивчалась структура промов, їх жанрова розмаїтість.
Відомий проповідник і ректор Києво-Могилянської колегії, Лазар Баранович, написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р.); у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.
Учень Лазаря Барановича і також ректор Києво-Могилянської колегії, відомий український культурний діяч і письменник Іоаникій Галятовський , сам викладач риторики, розробив теорію красномовства. У 1659 р. він видав книгу проповідей „Ключ розуміння” з теоретичною частиною „Наука, албо Способ зложення казання”, яка стала відомою науковою працею далеко за межами України. І. Галятовський пропонує кожному, хто хоче „казання учинити”, обрати тему, за якою має повідати все казання, що має складатися з трьох частин: перша ? ексордіум (початок); друга ? нарація (оповідь); третя ? конклюзія (кінець). Описавши призначення кожної частини і зв’язок між ними, автор називає основні джерела, з яких можна брати матеріал: Біблія, житія святих, праці великих проповідників, а ще історії і хроніки, книги про людей, природу, звірів ? все це нотувати й амплікувати до своєї теми.
Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися у публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника і культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського, який розробив методику складання і виголошення проповідей, визначив завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і Раченята”, „Лис і Козел”.
Стефан Яворський , викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав підручник з риторики, „Риторична рука”, в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців „риторичної” руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського ? це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.
Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала „хліб”. Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). В архівах збереглося 183 рукописних риторики.
Проте, незважаючи на різні назви, усі риторики цього періоду мали однотипну структуру:
а) загальна риторика, що складалася зі вступу і теоретичної риторики;
б) часткова, або прикладна, риторика.
Теоретична риторика складалася з п’яти розділів (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних понять і категорій риторики.
Часткова риторика викладала технологію і методику та різноманітні поради і рекомендації підготовки і виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла („риторична” рука).

15. Феофан Прокопович.

15. Феофан Прокопович.
Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII ? початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича .
Праця Феофана Прокоповича „Про риторичне мистецтво” („”De arte rhetorika) звернена до української молоді.
Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Автор подав загальні вступні настанови, історію й джерела риторики; звернув увагу на підбір доказів і ампліфікацію, розташування матеріалу, мовно-стилістичне оформлення промов, трактування почуттів, метод писання історії і про листи, судовий і дорадчий роди промов, епідейктичний, або прикрашувальний рід промови, священне красномовство (гомілетику), пам’ять і виголошування.
Ф. Прокопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вченні про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).
Ф. Прокопович вважав, що прикрашеність промови виявляється через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю.
Він описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.

16. Види красномовства.

16. Види красномовства.
Види й роди красномовства поділяються на такі, що викладені в монологічній і діалогічній формах. П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п’ять різновидів красномовства:
• юридичне (судове);
• академічне;
• політичне;
• церковне;
• суспільно-побутове.
Відомі спроби виділити 10 різновидів красномовства:
• соціально-політичне;
• парламентське;
• академічне;
• соціально-побутове;
• судове;
• лекційно-пропогандистське;
• дипломатичне;
• військове;
• рекламне;
• церковно-богословське.
Соціально-політичне красномовство вважається найдавнішим родом красномовства, найвидатнішими представниками якого були Цицерон, Сократ та інші оратори античності пізнішого часу. У наш час цей різновид красномовства зустрічаємо на зборах, мітингах, засіданнях Верховної Ради і місцевих Рад народних депутатів.
Парламентське красномовство. Світовий досвід учить: ступінь розвитку політичного монологу свідчить про ступінь розвитку демократії в суспільстві. Демократія ? це не тільки сукупність процедур і їх застосування, але й взаємодія між різними політичними партіями, громадськими рухами.
Політична мова взагалі і парламентська зокрема – це особлива знакова система, призначена для досягнення консенсусу, прийняття і обгрунтування політичних і соціально-політичних рішень в умовах плюралістичного суспільства, в якому людина є суб’єктом політичної дії.
Академічне красномовство. Творцями українського академічного красномовства були видатні науковці й письменники Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода, Петро Могила. Під терміном академічне треба розуміти строго наукове за характером красномовство, основними рисами якого є глибока аргументованість, висока логічна культура, строгий мовний виклад, вживання великої кількості спеціальної термінології. Академічне красномовство поділяється на три різновиди:
• власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд);
• вузівське красномовство (лекція);
• шкільне красномовство (розповідь, бесіда, опис тощо).
Справжній розквіт мистецтва публічного слова нерелігійного напряму в Україні пов’язаний з розвитком університетського красномовства.
Соціально-побутове красномовство охоплює соціально значущі побутові ситуації. Воно відображає певні суспільні відносини, разом з тим є втіленням давніх звичаїв, народних традицій. Сюди належать ювілейна промова, застільне слово, або тост, надмогильна промова. Серед них тост і надмогильна промова належать до дуже давніх явищ мовної культури, що у більшості народів з’явились разом з формуванням у них певного способу життя.
Судове красномовство – це один із найдавніших видів ораторського мистецтва, що розвинувся ще в Стародавній Греції. В Україні воно почало активно розвиватись в II пол. XIX ст. (з появою судових органів).
Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Судова промова має своїм об’єктом певну особу чи групу осіб, а точніше – скоєний ними злочин.
Розрізняють такі різновиди судових промов:
• прокурорська;
• адвокатська;
• самозахисна;
• промова громадського обвинувача;
• промова захисника.
Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось у 30–80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки у зв’язку з глибокими соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період.
Цей вид ораторського мистецтва включає три основні підвиди:
• науково-теоретичні лекції;
• науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія);
• науково-методичні лекції.
У кожному з цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у трьох видах аудиторій: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів).
Дипломатичне красномовство розвивається в тих країнах, які проводять активну державотворчу політику. Українське дипломатичне красномовство зазнавало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, а також у період розбудови незалежної України у 90-і роки XX ст.
Дипломатична промова – суто офіційний виступ особи, що є представником певної держави. Мета дипломатичної промови – досягти максимального взаєморозуміння між державами, утілити в життя плани про активне співробітництво на вигідних умовах.
Дипломатичне красномовство почало активно розвиватися в Україні після здобуття нею незалежності. Воно включає в себе такі два основні види:
• промова на міжнародній конференції;
• промова в процесі дипломатичного акту.
Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.
У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди:
• промова-наказ;
• інструктивна промова;
• виступ на військово-політичну тему;
• промова-заклик.
Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів’ями, приказками, цікавими випадками з життя.
Рекламне красномовство – це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі.
Церковно-богословське красномовство також є одним з найдавніших і не тільки в Україні. Основним його різновидом є проповідь. Вона сповнена вірою у втілення абсолютної істини, хоч і не виключає роздумів слухачів над смислом життя. Проповідь завжди ретельно продумується так, щоб впливати не на розум, а на почуття та емоції віруючих

17. Соціально-політичне (політичне) красномовство.

17. Соціально-політичне (політичне) красномовство.
Видами політичного красномовства є: політична промова, мітингова промова, агітаційна промова.
Політична промова – за наперед підготовний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуваннями, конкретними фактами, накресленими планами, перспективою політичних змін.
Метою політичних промов є показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, інший – неприйнятним, оскільки веде до шкоди: «користь – шкода».
Політичною промовою може бути виступ у парламенті з метою переконати аудиторію у необхідності, доцільності якихось ідей, дій тощо.
Для цього послуговуються оригінальними пропозиціями, аргументами, емоційним викладом.
Мітингова промова – запальний виступ на гострополітичну, актуальну для суспільства чи частини громадян тему, дохідливою для слухачів мовою, з емоційно-експресивною оцінкою. Промовець хоче спонукати людей до дій.
Політичні промови завжди є гостропубліцистичними, оскільки в них є ствердження певної ідеї, погляду, ідеологічної позиції. Вираження ідеологічної позиції зажди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими епітетами, порівняннями, метафорами, актуалізацією окремих слів тощо. Політичну промову готують заздалегідь і вона повинна бути розрахована на живе виголошення. Завжди має успіх політична промова, якщо вона не написана і не виголошена, а розумом сказана.
Парламентське красномовство – містить чимало секретів переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, щирі почуття, гумористичні сценки.

18. Промова. Типи промов.

18. Промова. Типи промов.
Слово «промова» має різні значення. Ось на зібранні зачитують офіційний документ. Ось викладач читає лекцію, підтримуючи інтерес аудиторії й порядок у приміщенні, але підглядає у конспект. А ось мітинг на вулиці: слово виривається з грудей, і важко уявити, щоб хтось читав його з папірця.
Промова, присвячена розкриттю однієї і тієї ж теми , залежно від мети оратора, рівня його підготовки та ситуації, може бути виголошена по-різному. Важко уявити закоханого хлопця, який освічується своїй коханій з папірця, і, навпаки, та ж сама записка, відправлена листом, може її розчулити. Ніколи не зможе переконати суд людина, яка свідчитиме за папірцем – цим свідченням ніхто не повірить. Поганим є лектор, який читає, не відриваючись від рукопису. Але якщо надрукувати текст цієї лекції – то вона може бути цікавою. І з’ясується, що лекція нудна не тому, що беззмістовна, а тому, що письмове мовлення замінило в аудиторії живе усне мовлення.
Підготовка виступу залежить від досвіду оратора та обставин, за яких відбуватиметься виступ.
Існує чотири варіанти підготовки до виступу та його проведення:
- Написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;
- Написати текст виступу, кілька разів прочитати і виголосити по пам’яті, зрідка заглядаючи в рукопис;
- Заздалегідь написати текст і вивчити його напам’ять.
- Виступати без будь-якого папірця. ( Сопер).
- Писати текст виступу є клопіткою справою, однак вона має багато переваг. Такий виступ можна виправляти, перевіряти, показати колегам, добитись таким чином вдосконалення змісту і форми, чого не можна зробити, якщо промова міститься лише в голові. Зрештою, написану промову легше запам’ятати, ніж неоформлений у кінцевому вигляді матеріал.
1). Промови, які слід читати за конспектом
Особливості промови, яку читають за рукописом є те, що вона найменш прийнята для успішного виступу; не є живим словом; оратору важко встановити контакт з аудиторією, оскільки записи утворюють бар’єр між ним і слухачами; погляд оратора зосереджується не на тексті, а на аудиторії, тому йому важко слідкувати за реакцією слухачів; такої промови аудиторія може й не сприйняти)
В окремих випадках читати промову з рукопису просто необхідно, і не тому, що промовець не може самостійно сказати кілька слів – ситуація вимагає точного вживання слова.
За рукописом обов’язково читають офіційну політичну промову, оскільки те, про що говорять політики, є надто важливим, а найдрібніша неточність може призвести до конфліктів.
Будь-який офіційний документ (нота, заповіт тощо) також мусить бути прочитаний з аркуша.
Іншим видом промови, що читається, є наукова доповідь на конференції та реферат. Текст, викладений на папері, допомагає промовцеві логічно побудувати матеріал, чітко викласти висновки. Доповідь чи реферат можуть містити велику кількість дат, імен, формул, які запам’ятати неможливо, а дуже часто й непотрібно.
Ще одним прикладом читаної за рукописом промови є виступ на каналах засобів масової інформації (радіо, телебачення), тим більше, що у таких випадках йдеться, як правило, про суспільно важливі речі.
У цих випадках промовець повинен мати перед очима акуратно надрукований, а не писаний від руки, текст, щоб легко читати його. Надрукований виступ допоможе ораторові вкластися у регламентований час, оскільки відомо, що одну сторінку рукопису (30 рядків) читають за 2 хвилини.
У всіх цих випадках перед очима слід мати надрукований текст, тоді увага зосереджуватиметься на інтонації, наголосі( його можна поставити заздалегідь), на підвищенні чи зниженні тону.
Якщо немає можливості написати текст, його слід акуратно написати від руки (30 рядків на сторінці).
На думку П. Сопера, єдиною перевагою такої промови перед вивченою напам’ять є те, що вона звільняє пам'ять від напруження. Однак, у більшості випадків така промова звучить як читання, а не як живе слово. Запис являє собою бар’єр між оратором та слухачами: читаючи текст, промовець час від часу кидає швидкий погляд на публіку, що, у свою чергу, відволікає його від тексту - в результаті – мовлення переривисте.
2). Промови, які слід готувати заздалегідь, а потім виголосити по пам’яті, зрідка заглядаючи в рукопис
Виступи, що тривають 1-2 години, вивчити напам’ять дуже важко. Тому вчителі, викладачі вищої школи, як правило, ґрунтовно готуючись до лекції, опрацьовують великий обсяг науково-методичного матеріалу, але не читають його з конспекту. Вони викладають цей матеріал з пам’яті, імпровізують, що справляє враження плину живої думки та ерудиції викладача.
Допоможуть ораторові тези, стислий план виступу, можливо з певними цифрами, цитатами тощо.
Промовець, який сумлінно готується до своїх перших виступів, набуде впевненості й зможе перейти від написання повного тексту до роботи з нотатками. Це не означає, що згодом він може менше працювати над змістом виступу. Треба постійно збирати новий матеріал, а, можливо, повністю писати вступні речення та заключні фрази. Однак можна зекономити час завдяки неповному не повному написанню окремих положень у вигляді тез або окремих пунктів, які розвиватимуться потім після виступу. Такі промови привчають оратора (особливо початківця – Б.С.) краще організувати свої ідеї для усного висловлювання, самостійно думати, налагоджувати контакт з аудиторією, говорити невимушено.
Особливість промови, яку читають з опорою на текст - у слухачів створюється враження про вільне володіння оратором матеріалом)
Готуючись до виступу ораторові слід обов’язково записувати, (цитати й цифровий матеріал, а також перші та останні фрази промови, формулювання тез та аргументів)
Отже, підготовка матеріалу для виступу буде однаковою, незважаючи на те, чи промовець пише весь виступу, чи лише коротко його занотовує. Без знань і поінформованості годі сподіватися, що виступ принесе користь.
3). Промови, які готують заздалегідь і вчать напам’ять
В окремих випадках промову читати недоцільно, але необхідно зберегти її зміст. Зокрема, під час вшанування ювіляра. Такі промови не бувають довгими, тому спочатку слід написати виступ (обсяг – одна сторінка) і вивчити його напам’ять. Досконале володіння текстом дозволить краще зосередитися на ораторських прийомах.
На такому принципі ґрунтується і політичне красномовство. Неможливо уявити промовця на мітингу, який читає з папірця. Однак політичне красномовство неможливе без проголошення актуальних думок, важливої інформації. Тому добрий політик ретельно готується до виступу, але подає його як новотвір у конкретній ситуації, адресованій конкретній особі. За таких умов доречними будуть з стислі тези – короткий стислий план виступу, можливо з певними цифрами, цитатами тощо.
За будь-яких обставин заглядати у заготовлений текст треба нібито мимохідь, не створювати враження, що без нього промовець виступити не може.
Можна також поєднувати повність написані важливі частини тексту зі стислими нотатками до менш важливих частин виступу.
Вчать напам’ять промови, які виголошують на дипломатичних прийомах.
Незважаючи на офіційність цих видів промов, вони вимагають щирості і відкритості.
На думку Сопера цей спосіб слід використовувати при читання лекцій, виголошенні проповіді, при обставинах, що мають офіційний характер, а також у тих випадках, коли (Сопер, 27). необачливе слововживання може дорого коштувати промовцеві. Промова, яку вивчають напам’ять, зобов’язує до старанної підготовки тексту. Але написана промова може не зовсім підходити для виступу. Вона не настільки не на стільки проста й виразна, як усний виступ. Вивчену промову легше повторити. Однак, застерігає Сопер, запам’ятовування не завжди буває бездоганним , і існує небезпека «застопоритися» більше, ніж у промовах, що читають. Точний словесний текст важче відтворити, аніж самі ідеї, і порушення плавного ходу вивченої (завченої) промови особливо розсіює увагу.
Особливості промови, яку вивчають напам’ять – вимагає чимало зусиль для оратора; сприймається біль позитивно ніж та, яку читають; однак існує небезпека «забути щось», адже відтворити текст важко, особливо, якщо він великий)
4). Імпровізовані промови (експромти)
Такі промови виникають спонтанно, за різних обставин, зокрема під час дискусій, різноманітних зібрань, засідань, комісій. Однак не варто забувати, що найкращий експромт – той, що заздалегідь підготовлений.
Отже, ніколи не виступайте перед слухачами, доки не буде зібрано значний обсяг матеріалу, цікавого для слухача. Той, хто хоче частіше виступати перед аудиторією, повинен систематично стежити за новинами в галузі своєї професійної діяльності, записувати важливі дані, тексти, яскраві приклади, щоб навести їх у своїх виступах.
Приказка твердить: «З посудини не можна вилити більше, ніж було в налито». Людина теж не може дати більше, ніж знає. Тому говорити слід лише тоді, коли якщо сказати. Навіть досвідчений промовець втратить авторитет, якщо не розширюватиме свій світогляд.
Недоліком такої промови, за Сопером, є те, що непідготовленість під час виступу перетворюється часто у пусту балаканину, однак, вона привчає промовця самостійно думати, а оскільки більшості пропонують виступити без підготовки, це допомагає виробити впевненість у собі.

19. Академічне красномовство.

19. Академічне красномовство.
Найскладнішим у риторичній практиці є публічне ораторство. Власне, риторика й виникла як наука про публічну живу промову (на площах, зборах, у судах).
Публічне мовлення залежно від галузевих і жанрових критеріїв має окремі різновиди, а саме:

Академічне красномовство — це ораторська діяльність
науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження,
популяризує досягнення науки.

Сфера його застосування — шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія.
Слово походить від грецького «акабеміа» — так називалися сади, що
начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати
філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі
академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних
університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від
античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були
домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після
ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей,
почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його.
Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка
(Ян Амос Коменський).

В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з
функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча
тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається
у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т.
ін).

Видатними представниками українського академічного красномовства були
М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.

Головні риси академічного красномовства — доказовість бездоганна
логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності,
термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних,
матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і
живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових
досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про
студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночасчас
школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та
спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний
складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед
професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не
кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів
сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу — із
застосуванням технічних засобів.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове
повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на
семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид
виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог
викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не
тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна
система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає
готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у
науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес
слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які
відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та
дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже
важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції
можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба
пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).

Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових
комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма
пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми
діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію,
обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь
— стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор
пов'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати,
висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може
вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів
включно.

20. Лекція як основний жанр академічного красномовства.

20. Лекція як основний жанр академічного красномовства.

Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотно¬го зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слу¬хати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різно¬манітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У рамках кожної наукової дисципліни можна формува¬ти цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції мож¬на вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).

Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань на¬буває особливого резонансу.

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дис¬кусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.

21. Соціально-побутове красномовство.

21. Соціально-побутове красномовство.
Суспільно-політичне красномовство обслуговує різноманітні життєві побутові ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, прощання тощо. Воно містить у собі чітко окреслений національний характер, зберігає традиції й звичаї народу. Кожна подія у житті народу (народження, хрестини, заручини, одруження тощо) супроводжуються тостами, привітанням, тостами, побажаннями тощо.
Отже, видами суспільно-побутового красномовства є ювілейна промова, застільна промова, надгробне слово.

22. Судове (юридичне) красномовство.

22. Судове (юридичне) красномовство.
Виникло з появою держави судів і законів. Судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх під час розгляду кримінальної, цивільної, адміністративної справи.
Мета судових промов полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини: «було – не було».
Судове красномовство охоплює різні види промов, кожна з яких має свої етичні межі й специфічні мовні формули:
а) звинувачувальна (прокурорська) промова;
б) захисна (адвокатська) промова;
в) самозахисна промова;
г) промова громадського звинувачувача;
ґ) промова громадського захисника;
д) судова промова
Судові промови – це звинувачувальні чи виправдовувальні промови, самозахисні виступи, звинувачення прокурора, захисні виступи адвоката, виступи суддів, свідків тощо. Л. Мацько виділяє такі ознаки судових промов: формулювання мети, переконлива аргументація, знання справи й ситуації, уміння знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки передбачати розвиток подій – впливати красномовством на судову владу.

23. Лекційно-пропагандистське красномовство.

23. Лекційно-пропагандистське красномовство.
Лекційно-пропагандистське красномовство поділяють на три види виступів:
- власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді, повідомлення
- науково-методичні: навчальні лекції;
- науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кінолекція.
Наукові доповіді й повідомлення містять теоретичні положення з якогось актуальної проблеми чи питання, докази, факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об’єктивним, незалежно від власних уподобань промовця. Тут відсутні емоції, а мають місце докази, логіка, закономірність результатів. Такі лекції є монологічними.
Науково-популярні лекції до логічного викладу матеріалу ще й потребують емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психологічні можливості сприйняття слухачами. У залежності від того, які елементи мовного спілкування задіяні у лекції розрізняють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інструктаж, лекцію-підсумок тощо.
Кожен різновид лекцій має свої композиційні особливості й прийоми активізації пізнавальних можливостей слухачів. Лекція-показ – це розповідь з демонстрацією того, що і як потрібно робити. Лекція-інформація – це послідовний виклад теоретичних положень з великим фактичним матеріалом. Лекція-бесіда – це вміле поєднання монологу й полілогу, що активізує увагу і мислення слухачів. Будь-яка лекція повинна бути добре продуманою і підготовленою за планом.

24. Дипломатичне красномовство.

24. Дипломатичне красномовство.
Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі:
- промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке);
- промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
- промови під час візитів прийомів, прощань, нагород;
- дипломатичне листування.
Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, що ведуть активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, вміння підключатися до необхідних тем, думок, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість.
Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід вчити як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху у розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, вміти знайти контакт зі співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробили певні правила і норми спілкування, порушення який не допускається і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування, як усних, так і писемних.
Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом.
Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, але головну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.
Етика дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:
- знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням;
- знання мовних формулу сіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця;
- володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу;
- володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді;
- володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю.
Українській дипломатії притаманні слова іншомовного походження, наприклад, аташе, комюніке, екстрадиція тощо.
Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, декларація тощо.
Важливою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталилися як мовні формули обов’язкового використання. Це – мовні формули – складні назви держав, назви міжнародних організацій. назви офіційних осіб за рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, радник першого класу. Слід пам’ятати, що ці назви-формули не можна скорочувати.
Дипломатичним протоколом також передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент – глава держави – найвища посадова особа держави).
Розроблений реєстр складноскорочених слів, які можна використовувати.
Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є як усне спілкування (промови, заяви, діалоги), так і писемне (листування).
Сукупність етикетних мовних формул формує систему мовного етикету кожної нації, і не лише у сфері дипломатичній.

25. Військове красномовство.

25. Військове красномовство.
Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.
У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди:
• промова-наказ;
• інструктивна промова;
• виступ на військово-політичну тему;
• промова-заклик.
Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів’ями, приказками, цікавими випадками з життя.

26. Рекламне красномовство.

26. Рекламне красномовство.
Рекламне красномовство – це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі.

РЕКЛАМНЕ КРАСНОМОВСТВО — один із різновидів соціальне значущого
красномовства, що активно розвивається на Заході і починає розвиватися у
незалежній демократичній Україні.

Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної
реальності, продуктом якої є словесний твір — рекламний. Його основні
риси - зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних),
функціональні знаки, місце у загальній сукупності текстів, які
створюються даною мовою, зокрема, американська реклама — це складна
структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор,
лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші. Реклама — це
особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній
наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має
на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити
товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована
естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а
також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид ідеологічних
текстів.

Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання
як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракує
професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже
з'являються і штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують
«крикливістю, настирливістю або прямими запозиченнями.

27. Церковно-богословське красномовство.

27. Церковно-богословське красномовство.
Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, виступ на Соборі, коментарі Біблії.
Види церковного красномовства:
а) проповідь-розповідь;
б) проповідь-слово;
в) проповідь-тлумачення;
г) бесіда-тлумачення.
Структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина або виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик.

ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів
церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію,
видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та
інші.

Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної
співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію
проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні
рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки
духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі
всіх видів мистецтва — архітектури, живопису (іконопису), музики
(хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим
ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне)
красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді,
духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської
поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через
вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність
тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, священика, який
повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках,
стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а , не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а
відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо.
Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для
вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовної
культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові
грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не
лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довір'я
до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями.
На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи
гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ
забарвлює сповідальними рисами.

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від
повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опонентом,
розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми
відзначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи
став протиріччям демократизованого суспільного життя, яке будується на
діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Вчені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргу
ментації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищенні
мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто
нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто
добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому
громадську думку, хто завойовує її повагу, довір'я, співчуття чесним,
продуманим викладом своєї позиції, яка повинна бути спрямована на
інтереси суспільства суверенної держави.

Отже, діалог — це величезне надбання людства, не лише витвір людини, а й
певною мірою творець людської особистості.

Основні різновиди діалогу: дискусія, диспут, полеміка, бесідаполілог,
спір тощо. На думку відомого болгарського дослідника Гіргіна Гіргінова,
багате й повнокровне спілкування можливе між духовно багатими людьми,
гострий, змістовний і дієвий діалог характерний для діалектичне мислячих
людей, творчих особистостей, які постійно працюють над своїм
духовно-інтелектуальним зростанням.

Діалог реалізується у таких основних формах, серед яких найпростішою є
спір, що виникає начебто сам собою, під час зіткнення двох різних точок
зору, думок, позицій. Завчасно підготовлений, продуманий спір становить
собою дискусію (диспут). Відомо, що у навчально-виховному процесі ця
форма є дуже популярною і продуктивною, її охоче використовують
різноманітні неформальні об'єднання молоді, у дискусійних клубах тощо.

Бесіда є ефективним навчально-виховним інструментом у спілкуванні з
учнями, студентами, які прагнуть до самовираження, самореалізації у
діалозі із вдумливим, доброзичливим співрозмовником.

Ділова нарада — ефективний спосіб інтенсифікації виробничих стосунків,
пошуку оптимальних виробничих шляхів. У засобах масової інформації також
охоче використовують значний духовно-інтелектуальний потенціал інтерв'ю,
прес-конференції, де чітко, яскраво виявляється творчий потенціал кожної

28. Закони риторики.

28. Закони риторики.
-Концептуальний закон.
-Закон моделювання аудиторії.
-Стратегічний закон
-Тактичний закон.
-Закон ефективної комунікації
-Системно-аналітичний закон