13. Давньоукраїнське ораторське мистецтво.

13. Давньоукраїнське ораторське мистецтво.
У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол („амартол” ? грішник) уклав „Хроніку” на основі грецької міфології. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.
Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит Іларіон , який свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає „Словом про закон й благодать”. У цьому творі виявився високий духовний талант Іларіона, володіння складними фігурами візантійської риторики, пишномовство та оригінальна архітектоніка проповіді: вступ, звертання, пояснення (іудейська віра ? закон, а християнська ? благодать), воздання хвали Володимиру за хрещення Русі, Ярославу Мудрому ? за розквіт рідної землі.
До проповідників та письменників давньоукраїнської доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053?1125 рр.) Його „Повчання”, звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі.
Красномовство слов’ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки.
У 1620 році створюється перша руська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у 36 списках, її вивчали понад 70 років. Це був переклад латинськомовної „Риторики” німецького вченого Філіпа Механхтона у короткій переробці його учня Луки Лоссія.
На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні. З цього часу до нас дійшли численні підручники з поетики й риторики, розроблені переважно професорами Києво-Могилянської академії. Тривалий час він був єдиним вогнищем просвіти й культури для України, Білорусії, Росії. Вона мала статус європейського навчального закладу, і слава про її випускників сягала світового масштабу.
До XVI ст. ніяких відомостей про ораторське слово і мистецтво у наших дослідників не знаходимо.
В історії вітчизняного ораторського красномовства важливе місце займають проповіді та проповідницька література, які існували в церкві з початку християнства (кінець X ст.). Проповіді в Українській церкві були пов’язані з закріпленням нової віри з Візантії.
До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130?1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову.
Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив думки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: „Існує два види полемічного стилю: етичний (зачіпає мораль), патетичний (збуджує пристрасті)”.
Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.
Відродження церковного проповідування почалося у другій половині XVI ст. у зв’язку з реформаційними процесами, які із Західної Європи проникали в Україну.
Православні проповіді XVII ст. традиційно пояснювали євангельські тексти та свята, моралізували, навчали християнських чеснот та вихваляли церковних добродіїв, застосовуючи для цього залежно від освіченості, чесності і темпераменту проповідника штучну церковнослов’янську мову або вдаючись до використання живої народної мови, моралі, звичаєвості.
Із середини XVII ст. проповідництво набуває особливого розвитку завдяки зміцненню панівного становища православної церкви на Гетьманщині та розвитку духовного шкільництва в Києві. Братства, монастирі і кафедри мали у своєму штаті красномовних проповідників.
Українське ораторське красномовство цього періоду вже не обмежувалося церковними проповідями-казаннями. Воно настільки було популярним, що ним суціль займалися у звичайних братських школах, не кажучи вже про те, що вести полеміку, змагатися, сперечатися, просторікувати було властиво мало не кожному йому українцеві. Навіть на весіллі златоусти були найпочеснішими і найбажанішими гостями, тому що вони вміли гарним словом підтримати настрій на торжестві.
Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері ? України, що для нього є вірність товариству тощо.
Зразком ораторського мистецтва стало переяславське слово Богдана Хмельницького (1654).
До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України.
Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.
Інокентій Гізель ? архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства „Мир з Богом чоловіку” (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) ? це гріх.
Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.